У самому серці Півдня України, в Миколаєві, традиції майже забулися. Але колись, сотні років тому, кожна пара взуття тут була мов сторінка історії. Від дерев’яних лаптів до шкіряних чобіт – вона розповідала про соціальний статус, господаря і навіть його родину. В цьому лонгріді на сайті mykolayivchanka.com.ua читайте більше про традиційне взуття мешканців Миколаївщини.
Лапті й постоли – найбідніше, але найперше
Лапті – це плетене взуття, частіше з кори липи, в’яза або лози. Його виготовляли прямо в сільській хаті. Лико зрізали весною – до 22 травня, коли кора ще гнучка. Її мочили, сушили у тіні, а в’язати починали взимку. Тоді мали більше вільного часу в господарстві.
Постоли (вони ж ходаки, моршні) – це вже шкіряне взуття. Робили їх із великого шматка сиром’ятної коров’ячої або свинячої шкіри. Складалося воно з одного шматка, іноді без підошви. Подібне взуття поширювалося по всьому Півдні України, де шкіра була більш доступною, ніж мяка кора.
Обидва типи – лапті й постоли – були найдешевшими. У селянських родинах їх шили несподівано швидко: лапті – від кількох годин до кількох днів, а шкіряні постоли – за один-два дні. Їх носили щодня, хоч як лапті так і шкіряні були не довговічні. Лоза рвалася за 1-2 доби активної ходи, а шкіра часто пропускала воду й протиралася. Таке взуття підшивали або вставляли додатковий шматок шкіри.
На Миколаївщині тканини були доволі дорогі. Тому ходити в лаптях чи постолах – це був не декоративний вибір, а вимушений.
Шкіряні постоли з ремінцями – трохи краще, але теж просте
Наступним кроком еволюції після лаптів були шкіряні постоли – зшиті, іноді башмачного типу, із короткими зав’язками, ремінцями чи ґудзиками. Вони закривали ступню спереду, ззаду, з боків і носилися поверх онуч або прямо на босу ногу в теплу пору.
Це було комфортніше, ніж плетиво, бо шкіра краще захищала ногу від вологи та холодного ґрунту. Матеріал – сиром’ятна шкіра – був дешевшим за фарбований сап’ян (який часто використовували для святкового взуття).
На Миколаївщині шкіру в сільському господарстві отримували доступніше – від великої рогатої худоби та свиней. Тому навіть бідняцькі родини могли вживати шкіряне полотно як матеріал. Але шити постоли міг лише той, хто вмів – сільський швець або ремісник. Зазвичай одна пара такого взуття обходилася у кілька десятків копійок. Це були досить великі кошти для того часу. На Миколаївщині, де у селах типова зарплата господаря могла становити 3-5 рублів на місяць, шкіряні постоли – це був суттєвий, але виправданий витратами предмет побуту.
Інколи постоли доповнювали ремінцями або шнурівкою. Це робило взуття надійнішим. Ремінці могли бути з тієї ж шкіри, або плетені. Крім того, на деяких черевиках на заднику кріпили металеві цвяхові голівки як декоративний штрих. Саме такі ремінці чи оздоблення з’являлись перед святами.
Чоботи і черевики – святкові й статусні
Чоботи, зокрема сап’яни (відомі також як “чорнобривці”) – це святкове взуття XIX – початку XX століть. Їх виготовляли з фарбованої, м’якої шкіри – часто козячої. Вона вважалася “правдивим” сап’яном, була добротна, гнучка й комфортна.
Чоботи мали червоний, зелений або жовтий колір, трохи підняті носи та низькі халяви. Решту прикрашали рослинно-геометричними орнаментами. Таке взуття носили заможні селяни.
У бідноти іноді була одна пара чобіт на всю родину, і її взували лише на свята. Також перекази згадують, що взуття передавали в родині: “черевики передавали від матері до доньки, чоботи від батька до сина”.
Хоч традиційна етнографічна документація більш насичена центральними або західними районами Миколаївщини, логічно припустити, що до початку XX століття і у всіх інших районах святкове взуття мало схожі форми – пофарбована шкіра, ручне орнаментування, особливий фасон…
Ремесло шкіряного взуття – від побуту до промислу
На Миколаївщині в XIX-XX століттях ремесло виготовлення шкіряного взуття було важливою частиною побуту. Шкіру отримували місцеві селяни від великої рогатої худоби або свиней. Її обробляли чинбарі, які використовували традиційний процес: зоління (замочування у вапні, іноді з житнім борошном), очищення, дублення у корі дуба, верби чи вільхи. Цей процес міг тривати від одного до кількох місяців, залежно від типу шкіри, після чого її обробляли жирами, сушили та м’яли.
Чоботар або швець працював на замовлення або в сімейному ремісничому цеху. Навчання на взуттьовика (ремонт шкіряного взуття) надавали в ремісничих училищах – на другий розряд займало 3 місяці, на третій – близько чотирьох. Вони вміли робити середній ремонт – заміну підметок, каблуків, набойок, вшивання ранта, розтягування взуття на колодках.
Це було реальне ремесло, яке тримало господарства. У великих селах, таких як Казанка чи Снігурівка, міг бути свій швець, якому замовляли пошиття нових черевиків чи ремонт чобіт.
Через індустріалізацію, фабрики почали витісняти ремісників. Проте на Миколаївщині, де в селах багато часу залишалося на індивідуальну працю, ремесло залишалося живим. Особливо протягом Другої світової війни і повоєнних часів (1945-1955 роки). Тоді фабрик у регіоні було мало, тож ремісник у селі міг обслуговувати десятки господарств щомісяця.
Прикмети про взуття – віра і символіка
У народній культурі Миколаївщини збереглося багато прикмет про взуття. Наприклад, зустрічається вірування, що старе або пошарпане взуття, якщо його залишити вдома або не викидати – приносить бідність або нещастя.
Згідно з публікацією “Взуття в українській традиційній культурі” Валентини Сушко, взуття часто розглядали як символ соціального статусу, роду та господарської спроможності. Там фігурують прикмети про те, що якщо дівчина вийде в чоботах або черевиках зі своєї хати, не застібнувши ремінця, – це знак, що її родина може втратити повагу або що буде сварка.
Ще один мотив – якщо людина заходить у дім не знявши мокре або брудне взуття – це вважається знаком, що вона приносить із собою “тягар” – проблеми та нещастя.
Можна припускати, що через розташування Миколаївщини на Причорномор’ї та історичну змішану складову населення – козачі спільноти, переселенці з Поділля, Полтавщини, Черкащини – дуже ймовірно, що знали велику кількість українських загальнонародних забобонів про взуття. Таким чином ці вірування адаптувались. Через інші умови життя, через іншу погоду, через ближчий контакт із морем або степом, через часті переселенські рухи…
Місцеві майстри Миколаєва – Villomi й сiмейний досвід
Бренд Villomi – сучасний український виробник шкіряного взуття, відомий в Україні як TM Villomi. Він виготовляє широкий асортимент жіночого взуття: босоніжки, ботильйони, кросівки, сліпони, чоботи, балетки, а також має менш розвинений чоловічий асортимент.
Інтернет-магазин Villomi пропонує зручну логістику – доставка по Україні, зокрема безкоштовно до міста Миколаїв при покупці від 300 грн. Доставка – через “Нову Пошту” за 1-3 дні, по Україні – 1-4 дні. Якщо замовлення вище 3000 грн – доставка безкоштовна по всій країні (крім РФ, Білорусі).
У Миколаєві, зокрема, в мережі Tapok, доступні моделі Villomi: чоловічі кросівки VM-UK-10CH – ціна 2 395 грн, жіночі кросівки VM-176-01 з натуральної шкіри – 2 135 грн тощо. Через Kasta продається модель з перфорованої натуральної шкіри бежевого кольору, орієнтовна ціна близько 2 450 грн. На Rozetka є бежеві кросівки Villomi (модель VMVod1226KZbeige) – ціна 2 249 грн.
У 2022 році було зимове оголошення про розпродаж від VM-Villomi – знижки на зимове взуття від -20%, до 28 лютого 2022 року. Акція діяла в інтернет-магазині й офлайн-магазині в місті Миколаїв.
Джерела: