Коли вранці над Інгулом тягне прохолодою, Миколаїв легко уявити в першій половині ХХ століття. У місті вже гудуть корабельні, на базарах – тіснота й текстиль з усього Причорномор’я, а в селах за Бугом ще панує домоткане полотно й стримана південна вишивка темними кольорами. Саме тут, на перетині порту, суднобудівних заводів і степових слобід, народжується впізнаваний мікс традиційного вбрання. А більше про одяг мешканців Миколаївщини першої половини XX століття читайте далі на сайті mykolayivchanka.com.ua.
Робітники, службовці й “портова мода”
У 1900-х роках Миколаїв жив океаном кораблебудування, порту і торгівлі. До 1923 року міське населення становило приблизно 81 000 осіб, у 1926 році – вже 104 909 мешканців, а до початку 1939 року – 168 676 осіб. Усе це – ознака стрімкої урбанізації й економічного зростання.
Частка робітників і службовців зростала. Наприклад, у 1920-30-х роках на кораблебудівельнях – таких, як Чорноморський суднобудівний завод (раніше “Наваль”) – працювали тисячі… Малярі, клепальники, котельники, машиністи носили зручний одяг. То був робочий комбінезон із грубої бавовни, куртку з ґудзиками та капелюхи-кепки. У залах заводських корпусів панували пил і сліди нафти, тому практичність перевищувала естетику. Часто такі костюми шили місцеві кравці.
Службовці міської адміністрації, порту або залізниці, переважно одягали офіційні костюми. Чорні або темно-сині жакети, сорочки з фабричних тканин – бавовняні на випадок спеки, а в холодну пору носили ще й піджак.
Заводське середовище бачило поєднання робочого одягу і тканини, вивезеної з порту дешевим способом. Це давало більше варіантів кольору – коричневий, темно-сірий, іноді темно-зелений. За деякими описами, в 1930-ті роки для працівників ЧСЗ щороку скроювали понад 500 нових комбінезонів на зміну зношених.
Етнічна мозаїка і вбрання
Миколаїв у 1920-х роках був доволі поліетнічний. Перепис 1926 року задокументував 104,9 тис. мешканців у місті. За тією ж хвилею урбанізації вся Миколаївська округа налічувала 496,9 тис. Серед них українці – 61,2%, росіяни – 17,7%, євреї – 7,4%, німці – 6,2%, молдовани – 2,8%, греки – 2,6%, болгари – 1,1%. Це неабияк відображалося на торгівлі.
Відтак у центрі продавали фабричні тканини, що відповідали моді різних громад. А на свята у дворах православних чи лютеранських громад можна було побачити різні комплекти – від стриманих південних сорочок до міщанських костюмів європейського крою.
Для аналізу традиційного одягу це важливий контекст. Адже локальний стиль Миколаївщини не один-єдиний. Він багатогранний. Його формували:
- етнічні норми (українські, єврейські, болгарські, німецькі, грецькі, молдавські тощо);
- економічні можливості (не часто люди могли собі дозволити дорогі тканини чи декоративний шитий елемент);
- доступ до фабричних виробів (через порт, крамниці, торгівлю, імпорт тканин);
- міська мода і стандарти міста-порту й адміністративного центру (офіційні служби, школа, адміністрація вимагали чисто обрізаних костюмів-“піджачників” кольорів, що співвідносилися із загальною модою).
Таким чином, одяг у Миколаєві 1920-х років – це була суміш народного і фабричного, етнічного та універсального, святкового і буденного.
Про грецьку громаду Миколаєва
У Миколаєві греки були помітною групою з самого заснування міста. У 1789-1790 роках, коли полковник М. Л. Фалєєв і адміністрація під керівництвом архієпископа Амвросія заклали Свято-Миколаївську дерев’яну церкву на розі сучасних вулиць Аркасівської та Кропивницького, до будівництва долучалися й переселенці еллінського походження.
Про вбрання греків Миколаєва перших десятиліть XX століття достеменно збережено зовсім небагато. Відомо лише, що вони зберігали свої традиції. У святкові дні жінки могли носити хустки “скатрани”, оздоблені бахромою і золотими або металевими монетами чи блискітками. Своєю чергою чоловіки могли одягати сорочки з тонкого льону чи бавовни, часто без вишивки, але з комірцем і манжетами зі стриманою обробкою. У церковних храмах греки (ортодоксального обряду) використовували святкові тканини. Особливо під час візитів митрополитів. Для таких подій вони часто одягали шовк або сатин, дорогі тканини, з золотими шнурами.
Грецька громада часто поєднувала еллінський стиль із місцевим. Вони купували тканини на базарах Миколаєва, імпортовані з Греції або Константинополя.
Болгари Тернівки: що відомо про традиційний одяг?
Згідно з публікаціями місцевих ЗМІ датованих 2025 роком, болгари на Тернівці зазначають, що “на свята жителі громади носять традиційний вишитий одяг”. Це означає, що в громадах досі зберігаються атрибути, які вказують на національний костюм – сорочки чи інші речі з вишивкою, що відрізняються від повсякденного одягу. І так було й на початку XX ст.
Сорочка (“риза”) була основою жіночого вбрання. Довжина – до колін або трохи нижче. Рукави – довгі до зап’ястя або три-четверті. Тканина – льон, конопля або бавовна, можливо домоткана або фабрична в міру доступу. Нитки застосовували бавовняні, різної щільності. Кольори здебільшого природний білий або світлий. Серед оздоблення – темніша нитка, але з мереживом і смугами у бежевому чи нейтральному кольорі.
Коротка блуза без рукавів називалася “чапак”. Її, найімовірніше, використовували для свят або поверх сорочки. Чапак міг мати високий виріз ліфа, складки на талії та бути підперезаним поясом.
Спідниця складалася з двох частин – нижня спідниця (долна) та верхня декоративна, святкова. Верхня могла бути з кращого полотна, з кольоровими деталями чи оздобленням та складками. Нижня – простіша, з дешевшої тканини. Її могли часто поєднувати з чапаком.
Про німців Миколаївщини
У Миколаївській області у першій половині XX століття проживало понад 30 000 німців. Це за переписом 1926 року. Німецькі колонії були поширені на Півдні України, зокрема в Степовому (колишньому Карлсруе), Новоселівці (колишній Гальбштадт), Катеринівці (Катериненталь) і Широколанівці (Ландау). Вони формували сільські громади, але впливали й на міський простір Миколаєва завдяки торгівлі та культурному обміну.
У музеї “Садиба німця-колоніста” в Катеринівці (вул. Миру, 35) експонуються автентичні речі, які належали колоністам – шафи, ліжка, посуд, швейна машинка, фортепіано фірми “Schroder”, іграшки.
Придбання німців-колоністів були можливими через доступ до портового торгівельного Миколаєва. Форма навчання, церкви, гімназії свідчать про прагнення зберегти культурне надбання.
Тож тканини, ймовірно, використовували бавовну, льон, можливо шерсть для холодного сезону, як це було характерно для німців-колоністів у степових районах. Матеріали могли бути як місцевого виробництва, так і імпортовані через порт Миколаєва чи інші торгові шляхи. В буденному житті німці Миколаївщини скоріш за все носили простий одяг, у святкові – з більшою кількістю обробок, мережив, аплікацій чи вишивок.
Серед прикрас та елементів аксесуарів – пояс тканий або шкіряний, ґудзики металеві або дерев’яні, стрічки, можливо ще й намисто. Головні убори жінок – хустки або шарфи, чоловіків – капелюхи з фетру.
Джерела: