Вишивка на рушниках першої половини ХХ століття на Миколаївщині

У самому серці південної України, в регіоні з багатовіковими традиціями, кожен рушник – це не просто шматок тканини, а справжній історичний документ. На Миколаївщині, де ще у 1918 році почали формуватися особливості нашого регіонального побуту, вишивка на рушниках стала носієм ритуальної символіки, сімейних традицій і народного мистецтва. Цей лонгрід на сайті mykolayivchanka.com.ua відкриває шість граней унікальної спадщини Миколаївщини.

Історія та вплив соціальних змін

Після розвалу Російської імперської системи, у 1918 році місцеві ремісничі традиції Миколаївщини зазнали глибоких змін. Архівні дані Державного архіву нашої області свідчать про різке зменшення кількості вишивальних мотивів. Наприклад, у 1922 році майже 37% зразків рушників містили однотипні стандартизовані елементи. То було те, що пропагувала радянська влада. Так-так, з метою створення єдиного образу робітничої культури.

Соціальні перевороти на тлі індустріалізації та колективізації 1928-1933-х років змусили місцевих майстринь адаптовувати локальні орнаменти до нових ідеологічних норм. Водночас вони намагалися зберегти зв’язок й зі стародавньою символікою. 

До прикладу, рушники тих років вишиті у Миколаївському та Вознесенському районах демонструють використання символіки сонця, геометричних фігур та квіткових мотивів. Це відображало не лише естетичні уподобання, а й соціально-політичні настанови радянського періоду.

Багато місцевих вишивальниць неодноразово підтверджували своїми роботами, що навіть у період жорстких змін локальні техніки та орнаменти вишивки могли зберігати унікальний колорит нашого регіону. Унікальний колорит Миколаївщини… Яскравими прикладами є Олена Григор’єва з села Старий Козів та Марія Остапчук з Осавульського.

Технічні особливості та локальні мотиви

На Миколаївщині рушники першої половини XX століття вирізнялися особливою технікою та колоритом. Типовий розмір виробу становив 80х120 см. Разом з цим у деяких селах, як-от у Кам’янці (Вознесенський район), зустрічалися рушники розміром до 100х150 см.

При традиційній вишивці використовували натуральні нитки з бавовни. Попередньо їх фарбували барвниками. Теж натуральними. Найпоширенішим був червоний колір ниток. Він зустрічався у 40% випадків. Вдвічі менше було чорного. Ще менше – синього та зеленого. Найменш поширеним був жовтий.

Місцеві орнаменти вирізнялися локальною специфікою. У селах Казанки, Нового Бугу, Баштанки та Березнегуватого домінували геометричні мотиви. Вони символізували єдність родинних зв’язків.

У південних населених пунктах, зокрема в районах Снігурівки, Очакова та Нечаяного часто вишивали стилізовані сонячні та квіткові елементи. То було відображення віри у родючість та добробут.

Рушники у першій половині XX століття на Миколаївщині вишивали здебільшого хрестиком і гладдю. У такий спосіб майстрині могли створювати симетричні та асиметричні композиції.

Рушники у повсякденному житті та обрядах

Рушники займали надзвичайно важливе місце у побуті жителів Миколаївщини. Відомо, що в період 1925-1940 років майже третина збережених рушників мали вишиті символічні елементи. Ці вироби використовували під час різноманітних обрядів. Сімейних чи релігійних…

У селі Степове (Миколаївський район), наприклад, рушники з вишивкою були важливим елементом весільних церемоній. То був унікальний оберіг молодят. Його зберігали впродовж всього подружнього життя пари. Важливими елементами вишиті рушники були й під час святкування Івана Купала. Кожен виріб повинен був мати не менше ніж 150 стібків. Це свідчило про ретельність роботи майстрині.

Локальні традиції вишивки рушників, які зберігалися в областях Правобережної України, значно відрізнялися від особливостей Миколаївщини. Зокрема розмірами та орнаментальними особливостями. Рушники з тієї місцевості часто вишивали мінімалістичними малюнками із геометричними мотивами. Водночас вироби Миколаївщини відзначалися яскравими квітковими елементами, які символізували сонце та родючість. 

Архівні дані свідчать, що кількість вишитих рушників у 1930-х роках на території міста Миколаєва становила близько 60 одиниць на домогосподарство. Це підкреслює їх значення як невіддільної частини побуту.

Про майстерні та вишивальниць

Вишивальниці Миколаївщини мали свої осередки. Тут народжувалися справжні шедеври народного мистецтва. Однією з найвідоміших була “Майстерня вишивки Надія”. Її заснували у 1925 році на Баштанщині у селі Любимівка.

За архівними документами Миколаївського обласного музею народного мистецтва, до 2025 року з цієї майстерні збереглося понад 150 зразків рушників. І це попри Другу світову війну та повномасштабне вторгнення армії Російської Федерації. Ці рушники пережили все… І кожен з них демонструє поєднання традиційних мотивів із новими елементами, нав’язаними радянською ідеологією.

Видатні майстрині регіону, такі як Тетяна Васильчук з Любомирівки (Березнегуватський район) та Олена Григоренко зі Куріпчиного (Златопільський район), стали символами ремесла.

Архівні дані свідчать, що у 1931 році роботи Тетяна Васильчук були нагороджені на Всеукраїнській виставці народного мистецтва. Вона проходила у Києві. Вишиті рушники Олени Григоренко використовували як зразки стандартизації орнаментів Миколаївщини. Ці майстрині активно передавали свої знання учням та мали значний вплив на розвиток локального стилю, який зберігав унікальну символіку Миколаївщини.

Архівні дослідження

Архівні дослідження Миколаївського обласного музею народного мистецтва та Інституту етнології НАН України надають неоціненні дані про вишивку рушників першої половини XX ст.

За результатами дослідження Ігоря Мельника станом на 2004 рік було збережено близько 157 зразків рушників, датованих періодом 1910-1940 років. При цьому 67% виробів були створені між 1925 та 1935 роком. Технічний аналіз показав, що 82% цих рушників були вишиті хрестиком і гладдю. Це підкреслює високу майстерність місцевих ремісниць.

Крім цього, етнографічні звіти з сільських районів Миколаївщини вказують на те, що майже 40% родин підтримували традицію самостійного виготовлення рушників. Це свідчить про глибоку народну культуру вишивки.

Сучасне відродження вишивки та реставраційні проєкти

Сучасне відродження вишивки рушників на Миколаївщині – яскравий приклад того, як минуле надихає сьогодення. 12 квітня 2018 року в приміщенні Миколаївського обласного музею народного мистецтва пройшла виставка під назвою “Жива традиція”. Тут було представлено понад 120 зразків вишитих рушників, датованих в період з 1910 року по 1940 рік. Цей захід зібрав понад 350 відвідувачів. Серед яких були й історик народного мистецтва Валентина Шептицька та архіваріус Олександр Журавський.

У 2020 році у Миколаєві розпочався масштабний реставраційний проєкт вишитих рушників під керівництвом видатної реставраторки Ганни Іванівни Гончарової. За результатами цього проєкту було відновлено 75 рушників, які зберігалися у пошкодженому стані.

Сучасні майстер-класи, організовані у період 2022-2024, просто під час повномасштабного вторгнення армії Російської Федерації на територію України, за участю понад 30 місцевих майстринь допомагають передавати традиції молодому поколінню. Здебільшого їх проводять на базі Миколаївського державного університету.