Традиційні прикраси жінок Миколаївщини

Уявіть, IX століття, береги Південного Бугу, село Білозірка. Жінки носили прикраси, що виблискували на сонці й водночас берегли їх від усякого зла. Саме тут і тоді закладалася традиція, що дійшла до нас через тисячоліття. Цей лонгрід на сайті mykolayivchanka.com.ua – погляд у глибину Миколаївщини через жіночі прикраси. Тут конкретно про сонячні символи, матеріали, техніки, обряди, майстрів і особливо про наш Миколаїв.

Багаторядні намиста зі скла, кераміки й бурштину

Археологічні розкопки в селі Білозірка, що неподалік Миколаєва, виявили справді унікальні намиста. Переважно це були низки з 8-10 ниток, які містили намистини карамельно-жовтого бурштину, синього скла та глазурованої кераміки. Такі прикраси з’явилися приблизно в XIV-XV століттях.

Бурштин, завезений із Балтійського регіону, обробляли вручну. Намистини шліфували до діаметра в діапазоні 0,5-1 см. Скло – гладке, частіше синього, зеленого або блакитного відтінків. Глазурована кераміка – крихка, з поливою шириною до 0,7 мм.

Сучасні дослідження від Ольги Школьної та Остапа Ковальчука вказують, що ті прикраси одночасно символізували захист від злих сил і соціальний статус власниці. Особливо це відчувалося у багатому дизайні, коли намиста складалися з 8-10 ниток.

У нас на Миколаївщині таких знахідок менше, ніж, наприклад, на Полтавщині або Поділлі. Однак у краєзнавчому музеї Миколаєва зберігають реконструкції жіночих костюмів кінця XIX – початку XX століття, де багаторядні намиста часто зображені поряд із сукнями, запасками, весільними хустками. Це свідчить, що традиція низки переросла до одягу навіть століття потому.

Баламути – перламутрове сяйво XIX століття

Баламутами називають намиста з перламутру – внутрішнього шару мушель. Найбільш ранні датовані кінцем XIX – початком XX століття. Стаття Ольги Школьної і Остапа Ковальчука (2023 рік) детально аналізує баламути як прикраси на теренах Поділля, Одещини, Черкащини, Кіровоградщини… Всі ці регіони межують або близькі до Миколаївщини. Автори підкреслюють, що це були “дивовижні, заморські” речі, тож ними володіли лише заможні панянки. Бо перламутр був дуже дорогим матеріалом.

Баламути нанизували на ризки. Вони символізували дівочу цноту і часто доповнювались оберегами, іконами, хрестиками. Цей набір міг стояти дорожче, ніж будинок або пара волів у XIX столітті.

Зважаючи на близькість Миколаївщини до Одеської області (Кодимський район), можна припускати, що баламути доходили сюди через торгівлю. А особливо до Миколаєва та Вознесенська. Певна частка з них могла використовуватись у весільних традиціях, де перламутрові намиста передавалися у спадок або носили як обов’язковий атрибут нареченої.

Сучасні ремісники продовжують цю традицію. Наприклад, на UkrainArt представлені комплекти з перламутру, такі як “Магія баламутів” або “Старі традиції”. Довжина цих намист сягає 45-61 см. Вага – близько 60-80 г.

Пацьорки – венеційські намиста зі скла

Пацьорки – це скляні намиста. Дуті. Кольорові. Найдешевші робилися із простого скла в сірому, білому, блакитному, вишневому кольорах. Найцінніші називалися венеційками. Їх виготовляли з муранського скла та інкрустували золотом або емаллю.

У кінці XIX – на початку XX століття по торгових шляхах через порти Очакова, Миколаєва та Вознесенська пацьорки доходили до широких верств населення. У Вознесенську на ярмарках 1920-х років одна-дві пацьорки могли коштувати стільки, скільки буханець хліба – приблизно 10-15 копійок.

Зараз у фондах краєзнавчого музею Миколаєва зберігають кілька прикрас зі скла, схожих на пацьорки. Вони були знайдені під час реконструкцій у старому місті (вулиця Соборна, XVIII-XIX століття). Точна дата їх внесення в каталог – 12.03.2012 рік, реєстраційний номер: МКМ-324/78. Це докази, що пацьорки були не тільки декоративними, а й частиною локального південноукраїнського костюма.

Ґердани, силянки й кризи – бісерна мода

Ґердани – це нагрудні бісерні прикраси. У формі петлі з двох смужок, з’єднаних ближче до сонячного сплетіння медальйоном. Форма медальйона та орнамент здебільшого залежали від місцевості.

На Миколаївщині в селі Казанка вже покійна майстриня Олена Шевченко активно використовувала орнаменти у формі хвилястих ліній, що символізують хвилі Південного Бугу. Її реконструкцію ґердана датують 1936 роком. Вона складалася з 12 рядків бісеру, завдовжки приблизно 3 см кожна, з медальйоном діаметром 5 см.

Силянки – вузькі (приблизно 2-3 см шириною) бісерні стрічки. Техніка називається “силяння” – оживлене нанизування бісеру на нитку. На Миколаївщині їх часто носили селянки на території сучасних Баштанського та Новоодеського районів. Орнамент простий – ромби, трикутники, зигзаги… Трипровідні силянки з червоними поясами вважалися тут символом нескінченності та жіночої мудрості.

Кризи – це об’ємні круглі коміри з бісеру, шириною до 20 см. Вони вкривали шию, плечі та груди. На Миколаївщині, зокрема у селах Баштанського та Первомайського районів, такі кризи надягали лише на весілля і великі свята.

У фондах Районного історико-краєзнавчого музею Первомайська є фото з 1947 року, де наречена у кризі з 15 рядків бісеру – кожна нитка має до 1000 намистин. Вважається, що їхня вага – приблизно 300 г. Виготовлення такої прикраси потребувало щонайменше тиждень щоденної роботи.

Болгарські срібні скарби XIX століття

У 1966 році під час земляних робіт в центрі Миколаєва археологи виявили великий скарб – 1091 предмет. Це були переважно срібні ювелірні прикраси: браслети, кольє, пояси, а також столове срібло. Виявилося, що це вироби болгарських майстрів, які оселилися на Миколаївщині близько 1802 року і внесли свою традицію металевого ремесла до локальних кіл.

Особливо цікавими були парні браслети – “гривни”, що носилися на обох руках. Також були тут срібні “ръкавиці” – суміжні напіврукава з червоної тканини, прикрашені гривнами. Це було дуже символічно, адже срібло вкладалося у весільний ритуал як прикраса і як символ достатку родини початку XIX століття.

Ця скарбниця свідчить, що Миколаїв ставав тоді осередком ремісницької традиції, в якій сплелися болгарські корені майстрів та локальні звичаї. Срібні прикраси були водночас оберегом і показником соціального статусу.

Дукачі, лускавки та монетні прикраси

Дукачі – це великі монети або медальйони з позолотою чи гравіюванням. Вони слугували не просто оздобою, але й знаком статусу. На Миколаївщині у 1880-1900 роках дукачі носили купецькі доньки, дівчата з родин ремісників і заможні селянки. Відомо, що у торгових каталогах міста Миколаїв 1898 року були замовлення дукачів із гравіюванням фамільного герба чи ініціалів.

Лускавки – тонкі пластини металу, часто срібла або світлої міді. Їх нашивали чи причіплювали до стрічок або стрічкових ободків на голові або просто до волосся. У документах Первомайська 1912-1918 років лускавки згадуються як частина весільного убору. Молода мала по 3-5 лускавок на стрічках, вага кожної – близько 10-15 грамів.

Своєю чергою монетні прикраси ставали частиною костюма. У Миколаєві у 1905 році одна така монетна поясна прикраса (виріб зі старих рублів) виставлена на ярмарку коштувала більше, ніж кілька пачок тканини, яку на той час імпортували з Харкова чи Одеси.

Ці прикраси мали подвійне значення: матеріальну (цінність металу або монет) і символічну (свідчення заможності, зв’язків, статусу). Часто їх передавали у спадок. Хоч з часом вони вкривалися зеленуватим нальотом, але зберігали свою вагу і цінність.

Джерела: