У всі часи на Миколаївщині одним з найголовніших родинних свят було весілля. До нього завжди ретельно готувалися. Дуже ретельно готувалися… Так склалося безліч різноманітних традицій. А більшість – під час панування СРСР в Україні. Їх сумлінно дотримувалися та передавали з покоління в покоління. Деяких з них дотримуються навіть і в ХХІ столітті. Тож про історію підготовки та радянські традиції весілля, що “прижилися” на Миколаївщині, читайте в матеріалі на сайті mykolayivchanka.com.ua.
Традиції сватання на Миколаївщині
Миколаївчани за часів правління СРСР на території України зазвичай виходили заміж вже з того моменту, коли могли народити дитину. Це близько 15-16 років. Хлопці у Миколаєві та в населених пунктах Миколаївської області одружувалися здебільшого у 17-18 років.
Коли юні дівчата вже були готові виходити заміж, їх батьки давали хлопцям особливий знак. Над хатою навішували невеликий пучок калини. Це означало, що вона вже може народжувати. Може стати мамою… І досить було лише першої появи менструації. Так хлопці дізнавалися, що дівчину можна приходити сватати.
Весільні обряди з цього й розпочиналися. Саме зі сватання. На цьому обряді вперше зустрічалися свати із майбутньою невісткою та її батьками. Серед “засланців” нареченого обирали найбільш дотепного та харизматичного – головного чи старшого свата.
До будинку майбутньої нареченої в часи СРСР на Миколаївщині свати приходили з хлібом-сіллю та пляшкою горілки. Вже у хаті велися розмови про мисливців, які натрапили на слід куниці-прекрасної дівчини або про купців, які просять віддати їм товар. Сама ж дівчина у розмову не вступала. Вона мала колупати піч і відповідати лише тоді, коли її кликали або до неї зверталися.
Найпершими на шлюб погоджувалися батьки. І вже лише після цього кликали дівчину. Щоб вона теж дала свою відповідь. Якщо ж молода миколаївчанка відмовляла, то виносила нареченому гарбуз або макогін. А якщо погоджувалась, то мала пов’язати на руки старост рушники, а нареченому – хустку. Після цього господарі та гості-свати обмінювалися хлібом та розпивали горілку. Часто траплялися й бійки.
Як проходили оглядини та заручини?
Після сватання майбутня наречена з батьками та іншими родичами мали йти в будинок нареченого. На оглядини. Так оцінювали його господарство. Оцінювали його статки. У цей час на Миколаївщині молодики часто вдавалися до хитрощів та позичали у друзів чи сусідів кінську збрую, плуга тощо. Бо ж в СРСР прості селяни Миколаївщини жили небагато… Водночас батьки молодят домовлялися, як гулятимуть весілля. Обговорювали всі нюанси. Бо ж гуляти мало все село…
За два тижні до весілля мали бути заручини. Це вже вважалося офіційним оголошенням бажання молодят одружитися. Тоді до будинку нареченої знову приходили батьки нареченого. Та тепер вже і з іншими родичами. Всі вони сідали за стіл і староста, який був старшим сватом, перев’язував руки наречених вишитим рушником. Своєю чергою батьки благословляли своїх дітей на добрий шлюб.
Неодноразово на Миколаївщині були й такі випадки, коли хтось із пари вирішив відмовитися від одруження вже після заручин. У таких випадках обов’язково потрібно було сплатити матеріальні збитки й “штраф за образу”.
Випікання короваїв та дівочий вечір
Гуляли весілля зазвичай у неділю. У вихідний. Гостей запрошували за день до цього, у суботу. В цей день зазвичай проводили лише обов’язкові підготовчі обряди.
Ввечері в суботу в хату нареченої приходили коровайниці. Це обов’язково мали бути щасливі в шлюбі та заміжні жінки. Та, під час окупації території України “червоною армією”, заможних людей на Миколаївщині майже не було… Хіба що чиновники. І коровайниць мала бути парна кількість. Вони пекли весільний коровай. Добре спечений символізував щастя і злагоду майбутнього подружжя, тріснутий – розлучення, а покручений чи запалий – погану долю, чи навіть смерть. Перед приготуванням коровайниці співали пісні, задобрюючи таким чином піч.
Короваї обов’язково мали бути два. Для хлопця і для дівчини. Їх позначають першими літерами імен наречених. Весільним короваям надавали особливе значення. Вважалося, чий вище – той у родині та буде головний. Якщо чийсь пригорів, то той буде з норовом. А якщо коровай тріснув, то говорили, що і шлюб з часом може тріснути.
На обряді виготовлення весільного короваю обов’язково мала бути присутня хрещена мама молодої.
В цей самий час молода наречена збирала всіх своїх подруг на дівич-вечір. В нього був і свій особливий символ – весільне деревце або вишнева гілка. Молоді дівчата оздоблювали його колосками, стрічками, квітами тощо.
Під час весільного гуляння це деревце знаходилися на столі. Разом із короваєм. Цей атрибут символізував присутність предків у хаті, адже раніше в СРСР, що духи померлих живуть на деревах.
Останній у житті віночок
У весільне вбрання молоду наречену одягали її подруги. Вони плели їй вінок із живих квітів. І обов’язково серед них мав бути й барвінок. Бо це символ вічного кохання. До вінка дівчата прикріпляли багато різнокольорових стрічок. Вони обов’язково мали бути коротшими за коси дівчини. А кожен колір був символічним. Коричневий символізував землю, жовтий – сонце, зелений – природу, блакитний – воду, синій – небо, фіолетовий – розум, малиновий – щирість, а білий ‒ чистоту.
Щоб віночок не впав з голови нареченої під час святкування весілля, його вплітали їй у волосся. А одягти його потрібно було ще у суботу. Миколаївчанка ходила в ньому запрошувати гостей на святкування та була під час дівочого вечора. Останню ніч перед весіллям вона в ньому навіть спала. Це було таке прощання із віночком, бо вона останній раз у житті його одягала.
Цей головний убір символізував дівочу цноту. Важливо, щоб у день весілля вінок з голови дівчини знімав саме наречений, ніби він і забирає її цноту. А вже після заміжжя молода мала носити лише хустку.
Радянські весільні традиції, що “прижилися” на Миколаївщині
Дуже любили на Миколаївщині в часи СРСР замовляти дорогі автомобілі. Для перевезення запрошених гостей. Зазвичай це були “волги”. Чорного кольору. Але були й “чайки”. Так, оренда “волги” коштувала 25 рублів за 1 день. “Чайки” були ж дорожчі. Та й зустрічалися вони значно рідше.
Автомобілі зазвичай прикрашали паперовими стрічками, іноді величезними обручками. Але целулоїдна лялька немовляти була майже на всіх весіллях.
З кінця 1960-х років у РАЦС на Миколаївщині обов’язково замовляли фотографа. А на вході в зал реєстрації шлюбів завжди грав марш Мендельсона. Ще однією дивною радянською традицією було покладання молодятами квітів до пам’ятників солдатам або Вождю.
На весілля було заведено дарувати подарунки. Причому тут все теж було “стандартизовано” – молодь дарувала гроші, по 10 рублів з одного або по 20 рублів з пари.
Старші гості намагалися дарувати речі. Класичними радянськими весільними подарунками на Миколаївщині були сервізи, вази, фужери, набори столових приборів в коробках, а також побутові речі, на зразок люстри, пилососа або килима. До речі, останній вважався дорогим і “багатим” подарунком.
Втім, чомусь це все сильно прижилося у нашому краї… Бо ж і прикрашені різнокольоровими стрічками автомобілі, і фотограф під час розпису, і марш Мендельсона, так і гроші та “незвичайні” весільні подарунки, зустрічаються у населених пунктах Миколаївщини та у 20-х роках ХХІ століття.