Обряд вінчання повною мірою повернувся в життя українців у 90-ті роки двадцятого століття. Разом з незалежністю нашої держави в наше життя повернулось багато народних і релігійних звичаїв. Ховатись вже було не потрібно. 

Обряд вінчання не лише прикрашає весілля. Це ще й обіцянка на все життя, нехтувати якою не радять. У храмі молодята обіцяють підтримувати один одного все подружнє життя і в горі і в радості. 

У кожному регіоні обряд вінчання має місцевий колорит і особливості. Миколаївщина також може похвалитись такими відмінностями. Більше на mykolayivchanka.com.ua.

Обряд вінчання: підготовка та проведення

Миколаївщина – регіон, де з давніх часів жили багато національностей. В різних куточках нашої області можна побачити молдавські, польські, чеські села. Кожен народ намагався зберегти свою культуру, звичаї. Але повної ізоляції бути не може. Тож укладались і змішані шлюби.

Обряди вінчання й весілля на Миколаївщині більшою мірою традиційні, але з часткою інших культур. 

Етнографи вважають, що в нашій області збереглась класична формула – сватання, заручини, весілля. І саме у нас найчастіше зустрічалися випадки, коли потенційного нареченого у разі відмови випроваджували з гарбузом. 

Коли ж щодо весілля домовились, заручини відбулись, то наречені мали право на останній вільний вечір. Для дівчат це був дівич-вечір. 

В день весілля на відміну від обрядів інших народів до храму наречені йшли разом. За традицією наречений заходив і забирав дівчину. А от батьки залишались вдома й до церкви не ходили. Чекали на повернення молодої сім’ї, яку зустрічали з іконами. 

Наречені йшли до храму, тримаючи в руках ікони. Саме вінчання було традиційним за канонами православ’я. А далі всі повертались додому на обід. Причому  саме в південних областях під час весільного посаду співали жартівливих пісень. 

Обрядова випічка

Українське весілля і вінчання відоме ще й тим, що столи прикрашали обрядовою випічкою. 

Зазвичай випікали традиційний коровай. Його пекли як вдома в нареченої, так і молодого. На кожного запрошеного гостя обов’язково пекли так звані “шишки” або “голуби”. Південь України відомий спеціальним весільним печивом. 

Але на Миколаївщині крім цих атрибутів весільного столу пекли  деревця. Якщо весілля відбувалось в будинку молодої, то пекли так зване “дівування”. Вербові гилки очищали від кори й обліплювали здобним тістом. Все це запікали в печі. Потім гілки встромляли в коровай і прикрашали цукерками, штучними квітами й стрічками. По завершенні весілля “дівування” розрізали й роздавали гостям. 

До речі, з ним пов’язана прикмета. Незаміжні дівчата клали таку гілочку під подушку, щоб наснився суджений. 

“Парубкування” випікали, якщо подія відбувалась в будинку нареченого. Це також обліплені солодким тістом гілочки верби, але значно меншого розміру. Їх встромляли в коровай й прикрашали печивом та стрічками. Після завершення весілля “парубкування” також роздавали гостям. 

Хрещені в обряді вінчання

В Україні завжди особлива роль в житті людини відводилась її хрещеним. Це не просто гарна традиція – мати хрещених батьків. Вони повинні брати участь активну участь в житті хрещеника. Вінчання й весілля   також не є виключенням. 

На Миколаївщині, де культури українців, болгар, поляків, молдаван поєднались між собою, перемішались й обряди участі хрещених у вінчанні. 

Без хрещеної вінчання проводити було не можна. До речі, щоб показати наскільки вона важлива для нареченої чи нареченого, хрещену в деяких селах області несли до церкви на руках.  А молода вишивала спеціальні хустки для хрещених. На покутті біля наречених мали право сидіти лише хрещені батьки. 

Хрещена мати зустрічала гостей, а також пов’язувала хустку нареченій. Вона ж була відповідальна за весільну випічку.