Українська жінка завжди була Берегинею роду. Щоб не траплялось, які б лиха не спіткали країну, українські жінки не опускали руки долу. Вони ставали оберігали родину, волонтерками, а якщо так вимагала ситуація, то навіть брали в руки зброю.
Миколаївські жінки – жительки прифронтового міста, міста-героя теж змінились. Зміни почались з 2014 року, коли російські війська перетнули кордони України, створивши дві квазіреспубліки.
Якими ж стали миколаївські жінки, коли розпочалось повномасштабне вторгнення росії в Україну? Більше на mykolayivchanka.com.ua.
Волонтерки: працюють не за нагороди
Ще у 2014 році головними помічниками української армії стали волонтери. Більшість з них – жінки. Вони намагалися забезпечити військових всім необхідним. Варто згадати, що тоді українська армія, завдяки тодішньому керівництву держави, була не дуже гарному стані.
У Миколаєві почали діяти кулінарна та в’язальна сотні. Жінки, як плели маскувальні сітки назвали себе “кікіморами”. Таку ж назву має маскувальний костюм, який і виготовляють волонтери. Потім ситуація в українській армії стала змінюватись на краще. Тож потреба у волонтерській допомозі зменшилась.
З 24 лютого 2022 року волонтери повернулись на свої пости. Миколаївські жінки не сиділи вдома. В перші дні повномасштабного вторгнення росії місто готувалось до вуличних боїв. Чоловіки йшли до тероборони, а жінки пішли розливати “бандерівське смузі”.
Багато миколаївських жінок, які хоч трохи вміли шити, сіли за швацькі машинки. БАФи і балаклави шили акторки і працівниці Миколаївського художнього театру. Знову запрацювали в’язальна і кулінарні сотні. У Миколаєві, а також майже в кожному районному центрі міста є волонтерки, які плетуть маскувальні сітки. Потреба в них є завжди, тож роботи у рукодільниць вистачає.

Миколаївські жінки вишукують для бійців аптечки, форму, бронежилети, оголошують збори на автомобілі й дрони, плетуть маскувальні сітки. Миколаївчанки, які змушені були виїхати за кордон, організовують там ярмарки. Зібрані кошти відправляють на потреби Збройних сил України.
В одній з міських бібліотек влаштували справжній волонтерський пункт. Саме миколаївчанки стали першими, хто зустрів евакуйованих мешканців навколишніх сіл. Жінки надавали їм моральну і матеріальну підтримку.
Військові: стають поряд з чоловіками й синами
Під час військових дій жінки не лише допомагають в тилу. На першій лінії завжди знаходяться військові медики. Як відомо, серед них багато жінок. Вони рятують життя українських військових не лише в польових шпиталях. Коли того вимагає ситуація жінкам-медикиням доводиться братися й за зброю.
Проте , жінка з автоматом вже давно нікого не дивує. Жінки йдуть на фронт разом з чоловіками або стають пліч-о-пліч з синами.
Таку життєву історію має миколаївчанка Єлизавета Козирєва. У нашому місті вона відома, як вишивальниця. З допомогою голки створювала картини та унікальні прикраси.
З початком активних бойових дій Єлизаветі з молодшим сином довелось виїхати за кордон. А от старший син пішов до лав Збройних сил України. Єлизавета побула за кордоном кілька місяців і вирішила повертатись. Жінка не просто повернулась до прифронтового міста. Вона пішла служити разом з сином.
За її словами це одна з причин, чому Єлизавета змінила голку на автомат. По цей вчинок не пошкодувала жодного разу. Шанувальники майстрині дізнались про її службу на відкритті її персональної виставки в Центральній бібліотеці імені Марка Кропивницького.

Берегині роду
Майже з самого початку активної фази війни з росією про українських жінок заговорили, як про берегинь і, навіть, чаклунок. Про Конотопських відьом давно вже ходили легенди.
Миколаївські жінки також справжні берегині роду. З 24 лютого 2022 року у наших жінок з’явилось нове хобі – виготовлення оберегів і ляльок-мотанок.
Миколаївська майстриня Інна Кушніренко понад вісім років досліджує історію ляльок-мотанок. Весь цей час виготовляє їх сама. Кожна її лялька – це втілення окремої жіночої долі. Але якщо до лютого 2022 року ляльки-мотанки цієї майстрині були більш традиційними, то за перші місяці активних бойових дій мотанки-обереги перетворились на справжніх бойових ляльок.
Так на майстриню вплинуло руйнування російською ракетою будівлі Миколаївської облдержадміністрації. Кожна її бойова лялька несе певний зміст, кожна має свою власну історію. І вони по-справжньому бережуть наше місто.
Ляльки-мотанки робить ще одна Миколаївська берегиня – Валентина Димова. Також вона у мирний час навчала цьому мистецтву дітей і дорослих. Починаючи з березня 2022 року її ангели-мотанки прикрашають “броніки” військових, які боронять Миколаїв.

Проста українська скіфська баба
Миколаївські жінки справді за досить короткий термін перетворились з домогосподарок і офісних працівниць, продавчинь і вчительок у справжніх Берегинь нашого міста. Тому й не дивно, що миколаївчанки, які прийшли на моновиставу Миколаївського художнього театру “Проста українська скіфська баба”, побачили в головній героїні себе. Чому так сталось?
Моновистава “Проста українська скіфська баба” поставлена за книгою Тамари Горіха Зерня “Доця”. Головна героїня – жителька Донецька. А всі дії відбуваються в 2014 році – на самому початку війни з росією. Дівчина не залишилась осторонь війни з самого її початку – з перших протестів проти “русского мира”.
У “Доці” було багато постановок у різних театрах. У 2022 році її поставили в Миколаєві, на сцені театру, зруйнованого цією війною.
Актрисі театру Марині Васильєвій вдалось втілити образ жінки, яка не буде сидіти і чекати на краще. Прочитавши роман, Марина Васильєва визначила для себе сюжетну лінію, за якою почала писати п’єсу. Так і народився той зібраний образ жінки під час війни.
“Ця історія про жінку, яка звичайна, не сильна, не спортсменка. Насправді звичайна жінка. Але ця звичайна жінка під час війни перетворилась на скіфську бабу, на уособлення сили роду, на уособлення духовної міці”, – розповідає Марина Васильєва.

Що ж побачили глядачі? Чому проста українська скіфська баба так припала до душі миколаївцям? До речі, на прем’єрний показ вистави запросили саме жінок-волонтерок, для яких, на жаль, війна стала частиною життя. Вони побачили героїню з військовим наплічником у руках. У ньому документи, речі першої необхідності. Все це так знайомо миколаївським жінкам. Адже, під час обстрілів вони хапають рідних і тривожну сумку.
Марина Васильєва грала волонтерку, яка допомагає хлопцям на передовій. А також чаклує – закликає перемогу і з допомогою ворожіння бореться зі смертю. Цей образ знайшов відгук у миколаївчанок, які чекають з фронту своїх чоловіків, синів і буквально вимолюють їхнє життя.
Зазначимо, що у книзі такої сюжетної лінії немає. Але Марина Васильєва вирішила її додати.
“Насправді вистава дуже складна, матеріал дуже складний. Роман, за яким я написала цю п’єсу, набагато складніший. Він містить дуже багато реальних жорстоких подій. Але в цю п’єсу я взяла все ж таки лінію добрих відносин людей. Такого акценту в романі не було., чітких відносин героїні з Комаром не було. Це один з моментів з життя героїні. Але я замислилась: чому героїня віддала йому свою кров? Чому героїня принесла требу для того, щоб він продовжував своє життя?”
До речі, на прем’єрному показі була присутня авторка книги “Доця” Тамара Горіха Зерня. Як зазначила письменниця, вона бачила декілька екранізацій своєї “Доці”. Всі вони були різні. Коли готувалась постановка Миколаївського художнього театру, вона не втручалась. Дала режисерові і виконавиці головної і єдиної ролі повну свободу.
“Треба віддати належне, вони звернулись до мене, запитали мої побажання. Може є якісь пропозиції і ідеї. І я сказала, що не буду втручатися в роботу. Я готова абсолютно до будь-яких експериментів”.
Ця вистава виявилась справжньою сповіддю миколаївських жінок, не зважаючи на те, що головна героїня з Донецька. У цей час всі миколаївські, українські жінки – доньки України, які роблять для її звільнення навіть неможливе.
