Історія Миколаєва багата на цікаві оповідки, легенди та міфи, пов’язані з жінками. Ці розповіді не тільки додають колориту історії міста, а й розкривають значення жінок у формуванні місцевої культури, традицій та побуту. Деякі з них – романтичні й загадкові, інші – трагічні або героїчні. А детальніше про легенди та міфи про миколаївчанок – на сайті mykolayivchanka.com.ua.
Легенда про пані Ольгу – “Господиню Інгулу”
Легенда про “Господиню Інгулу – пані Ольгу” сягає кінця XVIII ст. Перших років існування нашого Миколаєва. Тоді пані Ольга була дружиною архітектора Григорія Лазаревича Кравченка. Він працював під керівництвом видатного інженера Миколи Олександровича Корсакова над будівництвом мостів через річку Інгул. Її ім’я увійшло в історію завдяки події, яка, за переказами, сталася 28 травня 1789-го року.
Того дня сильна повінь загрожувала зруйнувати один із перших дерев’яних мостів міста. Ольга, попри небезпеку, зібрала містян з-поміж працівників порту та селян із села Варварівка. Вона організувала термінові роботи зі зміцнення опор. Легенда каже, що протягом доби понад 200 людей безперервно працювали під її керівництвом.
Кам’яний оберіг, який встановили на березі Інгулу на честь порятунку цього мосту, зберігався до 1842-го р. Він був зруйнований під час реконструкції набережної. Вулиця на честь Ольги так і не була названа, але краєзнавці не раз підіймали це питання.
Міф про “Чорну вдову з Варварівського мосту”
Варварівський міст був побудований у 1905-му р. І, його від самого початку оточували різноманітні легенди. Найвідоміша з них – міф “Чорну вдову”. За переказами, у 1911-му році молода дівчина Анна Шевченко, донька ремісника з Варварівки, втратила свого нареченого, матроса Сергія Гончаренка. Він загинув під час нещасного випадку. Його човен потрапив під підйомну частину мосту, яка раптово опустилася.
Анна була скалічена горем і через місяць після трагедії, у ніч на 15 листопада 1911-го р., покінчила життя самогубством, стрибнувши з цього мосту. Миколаївці стверджували, що з того часу на Варварівському мосту почали з’являтися незрозумілі явища – ліхтарі мерехтіли без причини, а деякі люди чули жіночий плач.
У 1937-му році історію Анни згадав миколаївський письменник Андрій Ковальчук у своїй новелі “Тінь над мостом”. Ця повість отримала неабияку популярність серед читачів. Навіть у 2025-му р. чимало рибалок і водіїв розповідають про те, що бачили на мосту жіночу фігуру в чорному.
За даними місцевого архіву, за період 1905-1925 років на Варварівському мосту сталося близько 17 нещасних випадків. Більшість із яких були пов’язані з несправністю механізмів. Проте підтвердження саме історії Анни Шевченко в документах немає. Легенда стала частиною культурної спадщини Миколаївщини й досі згадується на екскурсіях.
Героїчна оповідь про Марію “Козачку”
Легенда про Марію “Козачку” сягає своїм корінням до періоду турецько-російської війни 1768-1774 рр. В той час територія сучасного Миколаєва була ареною численних військових дій. Марія народилася в козацькому селі Богоявленське (сучасний Корабельний район Миколаєва). У 1752-му р. Її батько, Степан Гончаренко, був старшиною, який неодноразово брав участь у боях проти османів.
За легендою, у серпні 1770-го, коли турецьке військо на чолі з Османом Карабашем оточило невелику козацьку фортецю на березі Південного Бугу, Марія, переодягнувшись у чоловічий одяг, приєдналася до загону захисників. Вона не лише брала участь у боях, а й допомагала пораненим, підносячи воду та перев’язуючи рани. Перекази стверджують, що завдяки її мужності було врятовано 32 захисники, яких оточили турки.
Марія загинула під час вирішального бою 12 серпня 1770-го р. А у 1824-му р. на її честь в її рідному Богоявленську було встановлено пам’ятний хрест. Та, на жаль, він був зруйнований під час бойових дій Другої світової війни.
У 2018-му р. миколаївські історики пропонували створити меморіал Марії “Козачки”. Втім, цей проєкт так і не реалізували.
Трагічний міф про Лізавету – “Квітку степу”
Легенда про Лізавету сягає кінця XVIII ст. Того часу, коли Миколаїв лише починав розвиватися. Лізавета Коваленко, народжена у 1775-му у Варварівці, була відомою красунею. Через її ніжність та граціозність дівчину часто порівнювали зі степовими квітами. У 1792-му р. вона зустріла молодого офіцера Миколу Крилова, який служив на Миколаївській верфі. Їхнє кохання було сильним, але коротким.
За легендою, під час одного з турецьких набігів у 1795-му Лізавета стала заручницею ворогів. Микола, дізнавшись про це, організував невеликий загін, щоб визволити її. У ніч з 24 на 25 серпня 1795-го вони вдерлися до табору османів біля сучасного села Баловне. Але під час бою Лізавета загинула.
Микола, тяжко переживаючи втрату, присвятив усе своє життя її пам’яті. Він збудував невеликий дерев’яний храм у Варварівці. Тут він зберігав всі речі, які належали Лізаветі. Цей храм існував до 1860-го р. і був зруйнований через бурю.
У 1935-му історики знайшли в архіві листи Миколи до друзів. В них він описував свої почуття до Лізавети. Однак, частину цих документів було втрачено під час війни. У 2025-му р. ця історія залишається символом трагічного кохання, а поля навколо Варварівки й досі називають “Лугом Лізавети”.
Легенда про Маргариту – “Морську володарку”
Легенда про Маргариту, відому як “Морська володарка”, належить до середини XIX сто. В той час наш Миколаїв розвивався як важливий порт і суднобудівний центр. Маргарита Нечаєва народилася у 1832-му р. в родині капітана торгового судна, яке регулярно здійснювало рейси між Миколаєвом і Константинополем. Її батько Олексій Нечаєв – був відомим у місті мореплавцем, а мати – Єлизавета Нечаєва була дочкою грецького купця.
Легенда свідчить, що у 1853-му р., коли під час Кримської війни торгове судно її батька було атаковане англійським кораблем поблизу Очакова, Маргарита взяла на себе командування. Вона зуміла провести судно через шторм і вороже переслідування, вивівши екіпаж до безпечної бухти біля Кінбурнської коси.
Цей героїчний вчинок здобув їй славу в Миколаєві. Кажуть, що у 1854-му місцевий гравер Іван Карпенко виготовив медаль із зображенням корабля та написом: “Відданість і честь – Маргариті”. Так вона стала символом мужності та знання серед місцевих моряків.
Маргарита померла у 1888-му р. Її поховали на Старому кладовищі Миколаєва. Однак, у XX ст. кладовище було зруйноване. Пам’ять про “Морську володарку” продовжує жити в міських легендах.
Занепад легенд і міфів
Занепад легенд і міфів у Миколаєві почався у другій половині XX ст. Особливо в період СРСР. Адже офіційна ідеологія намагалася викорінити будь-які форми “буржуазного містицизму”. У 1930-х рр. більшість старовинних переказів вважалися “відсталими пережитками минулого”. Місцеві краєзнавці, які записували ці легенди, часто стикалися з цензурою.
Наприклад, у 1935-му краєзнавець Петро Дорошенко спробував опублікувати збірник “Міфи та легенди Миколаївщини”. Але його рукопис було конфісковано та згодом знищено, а самого автора заарештовано за звинуваченням у “поширенні націоналістичних ідей”. Наступні 10 р. Дорошенко провів в ув’язненні.
У післявоєнний період, коли Миколаїв переживав індустріалізацію, місцеві легенди стали забуватися. Їх витіснили офіційні історії про героїв соціалістичної праці та видатних діячів радянської науки. А у 1960-х більша частина старовинних місць, пов’язаних із міфами, були зруйновані або перебудовані.
Відродження інтересу до міфів та легенд розпочалося у 1990-х рр. після здобуття Україною незалежності. У 1997-му було опубліковано книгу “Старі легенди Миколаєва” О.Калюжної. Цей збірник став справжнім відкриттям для громади. У ній були зібрані перекази про Маргариту, Лізавету, Мотрю та інших легендарних постатей.