Кроваві бої за наш Миколаїв тривали з 24 лютого аж до 10 листопада 2022-го року. В перший день повномасштабного вторгнення о 4:58 години російська артилерія та авіація почали обстрілювати Кульбакинский аеропорт та порт “Очаків”.
У березні того ж року з’явилася інформація, що фрегат ВМСУ “Гетьман Сагайдачний”, який перебував на ремонті в порту Чорноморського суднобудівного заводу в Миколаєві, був частково затоплений. Це за наказом командира. Міністр оборони Олексій Резніков сказав, що це вимушена дія, щоб кораблем не могли скористатися вороги.
В той час коїлося щось страшне. Таке, якого увесь світ не пам’ятає ще з часів Другої світової війни. “Друга армія світу” понад 8 довгих місяців намагалася захопити наше місто-Герой. Наш Миколаїв. І все безрезультатно.
Тоді ж, на фоні війни, дехто ж зміг знайти щось особливе. Зміг знайти своє особисте щастя. Найріднішу людину поруч. Рідну душу… І створити сім’ю. Саме таку дивовижну історію кохання миколаївчанки Тетяни Хачатурян-Рашкової та її чоловіка Аріеля Теліцкі читайте на сайті mykolayivchanka.com.ua.
Кохання і повномасштабна війна
24 лютого 2022 року життя всіх українців розділилося. Розділилося на “до” і “після”. В той зимовий день розпочалася війна. Страшна, жорстоко, кривава… Війна, яка забрала життя людей. Війна, яка скалічила сотні тисяч доль … Скільки людей більше не побачать своїх рідних, близьких? Дітей? Батьків?
Ця війна об’єднала українців та увесь світ у боротьбі з єдиним спільним ворогом – з президентом-диктатором Російської Федерації Володимиром Путіним та “його другою армією світу”. У цій війні народилося безліч світлих почуттів. Багато людей навіть знайшли своє кохання. Пристрасне, справжнє, ніжне, духовне… То почуття, коли два закохані сердечка б’ються в унісон. Почуття, яке допомагає вижити. І коли чужий біль болючий за власний… Так трапилось із миколаївчанкою Тетяною.
На початку повномасштабного вторгнення Тетяна Хачатурян-Рашкова з маленьким синочком виїхали з рідного Миколаєва до міста Ольштин. Це у Польщі. Тут дівчина познайомилася з волонтером, на ім’я Аріель. Він допомагав їм адаптуватися. А згодом Тетяна почала допомагати йому займатися волонтерською діяльністю. Вони не відразу помітили, що означають один для одного набагато більше, ніж просто друзі.
Волонтерство Аріеля і допомога Тетяни
Приїхавши до Польщі, Тетяна з сином оселилися в ольштинській духовній семінарії. На той час поляк Аріель Теліцкі вже активно допомагав українцям, які тікали від війни. Допомагав тим, хто тікає від ворожого вогню, катувань і смерті…
До ольштинської духовної семінарії чоловік часто привозив речі для матусь та дітей. Привозив також і засоби для особистої гігієни, різноманітну хімію, медичні препарати, продукти та харчові добавки, а також солодощі. Багато солодощів. Бо ж дітки їх люблять… Усіх, кому було потрібно, він возив до лікарень. Крім цього, Аріель допомагав біженцям з оформленням документів.
Багато знайомих Тетяни Хачатурян-Рашкової з перших днів війни без вагань відправилися захищати Батьківщину. Тож сидіти і бездіяти вона точно не могла. Так розпочалася співпраця миколаївчанка Тетяни і поляка Аріеля. Спочатку молоді люди почали координувати один одного з людьми. Потім вже почали виїжджати разом.
На третій день повномасштабного вторгнення, 26 лютого 2022 року, у Миколаєві 5 військових гелікоптерів Російської Федерації висадили десант на території покинутої пожежної станції біля НУК імені адмірала Макарова. Тоді тут зав’язався бій з 79-ю бригадою та підрозділами Національної Гвардії України, внаслідок чого абсолютно всі російські десантники були знешкоджені, а 2 гелікоптери підбиті.
Того ж дня в наше рідне місто в’їхали російські танки. В’їхали зі стріляниною. Щоб вбити нас… Вбити наших батьків і наших дітей. А після бою з бійцями територіальної оборони та Збройних Сил України, окупаційні війська почали тікати з Миколаєва. Тікали в бік Херсону.
Тоді вже на рідну Миколаївщину Тетяна і її друг Аріель привезли допомогу. Привозили крізь ворожий вогонь. Не лякаючись потужних обстрілів. Привозили всім тим, кому була потрібна допомога… Бо ж тисячі, ні десятки тисяч людей з різних населених пунктів Миколаївської області не захотіли покидати свої домівки. Залишились обороняти свою рідну землю. Обороняти від безжальних окупантів.
Кохання Тетяни й Аріеля
Волонтер Аріель Теліцкі народився у місті Холм. Це якісь 25 кілометрів від українського кордону. Та водночас 244 км до столиці Польщі, до Варшави. Чоловік вже багато років дружить з багатьма українцями. А через близькість його рідного міста до України, вона завжди його приваблювала і неабияк цікавила. Наша культура, наша мова, фольклор, національний одяг… Аріеля цікавило все. Все українське.
Саме через любов до України він і почав свою волонтерську діяльність. А так він привернув уваги Тетяни. Так розпочалося щось більше, ніж дружба. Світле, щире, взаємне… У двох людей виросли крила. Та й такі, що торкалися неба!
Мовних бар’єрів закохані не відчули. Бо ж Тетяна трохи знає польську, а Аріель добре розмовляє на українській. Миколаївчанку і її сина, батьки волонтера прийняла як своїх. Як свою рідну доньку та онука.
Однак, на початку Тетяні було дуже важко на чужині… В неї були навіть депресивні стани. Бо ж навкруги все чуже, а вдома війна. Кривава війна… І наче все було добре, але ж хотілося додому. В Тетяни було непереборне бажання потрапити на рідну землю. У рідне місто. Зайти у свій будинок. Хоч на хвильку…
Ці всі страждання побачив закоханий Аріель. І відвіз Тетяну додому. Щоправда, до себе додому. А в прикордонні України все українське. Вся обстановка, дерева, і навіть повітря пахне, як вдома.
Жіноче щастя на фоні війни в Україні
Неабияк цікаво ще й те, що номер Аріеля у телефоні Тетяни підписаний “Душа моя”. Бо ж саме ці слова характеризують те, що вона до нього відчуває. По-справжньому відчуває…
Миколаївчанка Тетяна із самого дитинства напівсирота. А її батько майже увесь час перебував у рейсах, щоб забезпечити свою донечку усім необхідним. Тож дівчина ніколи й не відчувала такої любові, опіки, тепла… Це все зміг дати їй лише волонтер Аріель.
Закохана Тетяна каже, що Аріель дійсно став її душею. Став її половинкою. Вона називає його чоловіком своєї мрії та щиро каже, що це жіноче щастя шукала все своє життя. Всі роки. І в юності, і в дорослішанні.
З першого дня знайомства маленький син Тетяни ставився до Аріеля досить прихильно. Вони одразу ж подружилися. А коли закохані вже вирішили стати сім’єю, то хлопчик почав називати його татом. У відповідь Аріель щедро обдаровує його батьківським піклуванням.
Тікаючи від війни з рідної домівки, з рідного міста і зі своєї рідної країни, Тетяна навіть не здогадувалась що може знайти своє щастя. Тоді про це вона навіть не думала. Бо ж найпершим і основним завданням було евакуюватися разом із сином у безпечне місце. Виїхати з під обстрілів ворога…
А тепер вже дівчина відчуває себе “як в панцирі”. Бо ж знає, що її чоловік для неї може все. І розв’язати будь-які проблеми, і захистити від війни, і допомогти, і підказати… Вона у всьому покладається на нього.