Миколаїв – місто на березі Південного Бугу, де люди завжди цінували догляд за собою. Уже в 1923 році молода мешканка Галицинівського провулка Марія Кушнір щодня вмивалася водою з криниці. У 1947 році у крамниці на Соборній працювала парфумерка Ольга Остапенко. Вона імпортувала з Одеси парфуми “Роза-Кришталь” по 25 мл і реалізовувала за ціною 3 рублі. Цей лонгрід на сайті mykolayivchanka.com.ua про те, як жінки Миколаєва дбали про свою зовнішність у різні часи. Тут будуть історії про містянок минулого, дати, вулиці, звичаї… Все так, щоб одразу уявити старий Миколаїв.
Глиняні маски з Кінбурна
У Кінбурні, розташованому за 4,0-7,5 км від Очакова, жінки протягом століть використовували глиняні маски як невіддільну частину догляду за собою. Ці маски виготовлялися з місцевої глини, яка мала унікальні властивості, що сприяли очищенню та оздоровленню шкіри.
Однією з найпоширеніших традицій була маска з білої глини, яку змішували з медом та оливковою олією. Ця суміш наносилася на обличчя на 15-20 хвилин, після чого змивалася теплою водою. Жінки вважали, що така маска не лише очищає шкіру, але й надає їй здорового вигляду та еластичності.
Іншим популярним рецептом була маска з зеленої глини, змішаної з лимонним соком та водою. Ця суміш допомагала звужувати пори та зменшувати жирний блиск шкіри. Жінки наносили її на обличчя на 10-15 хвилин, після чого ретельно змивали. Тож уже в 1920-х роках глину звідси привозили й реалізовували у Миколаєві.
Згодом миколаївчанки почали використовували цю глину й для лікування різних шкірних захворювань. Наприклад, при запальних процесах на шкірі застосовували маски з глини, змішаної з трав’яними відварами, які мали протизапальні властивості. Такі процедури допомагали зменшити почервоніння та запалення, сприяючи швидшому загоєнню шкіри.
Таємниці “Базарної маски”
На початку серпня 1932 року біля Базарного скверу на Перлинці, саме поруч із лавкою Христини Бондаренко, яка продавала домашню бринзу, 47-річна Антоніна Іванівна Петренко часто купувала дріжджі та моркву. Для своєї “Базарної маски”. Вона мешкала на вулиці Каштановій в родині суднобудівника Миколи Петренка.
Антоніна змішувала 2 столові ложки дріжджів з 3 середніми натертими морквинами та додавала 50 мл вершків. Маску наносила на чисте трохи вологе обличчя і тримала рівно 17 хвилин. Змивала її чаєм із сушеного лаврового листя – 5 листків на 200 мл води. Про цю маску навіть писали в газеті “Нова хата” у номері за 12 серпня 1934 року.
Статистично у 80% випадків шкіра ставала помітно м’якшою. Кажуть, донька корабельника Івана Островського з вулиці Марка Кропивницького наносила таку маску щосуботи і її обличчя “світило навіть у часи пилу з металотопного заводу”. Місцеві казали, що цим рецептом користувалися й жінки з Інгульського району.
Запах гармонії на вулиці Адміральській
Улітку 1955 року, коли працівники фабрики “Маяк” пофарбували дощові труби у червоний колір на перетині Адміральської й Марка Кропивницького, місцева продавчиня з квіткового ринку 30-річна Людмила Савченко додала у свій щоденний ритуал крем з алое. Вона привозила свіжі листочки з Одеси й виготовляла його самостійно.
Готовий крем жінка зберігала у жерстяній банці з-під ароматизованого мила “Чорноморське”. Наносила його на обличчя щовечора, близько 20:45.
Кажуть, близько 60% жінок з Адміральської ділилися цим рецептом. Це був не просто догляд, це був крайній прояв жіночої турботи. Вони казали, що аромат алое створює відчуття гармонії та любові до себе.
Дзеркала з яхт-клубу
У червні 1967 року, в оновленому приміщенні Миколаївського яхт-клубу на вулиці Спортивній, 7, встановили 3 великі полотняні дзеркала з тонкою рамкою з темного черепашнику. Вони знаходилися в коридорі другого поверху, біля вікна, звідки видно Бузький лиман.
Касирка яхт-клубу, 34-річна Ірина Василівна Коваль, що жила в мікрорайоні Варварівка, згадувала: “О 17:30 ми завжди дивилися у дзеркала перед тим, як підійти до катерної стоянки. Занадто проста деталь, але волосся мало сяяти – і ми знали, що прохолодна вода з Південного Бугу допомагає зробити його щільнішим”.
У клубі тоді працювали 12 співробітників. Серед них – 3 касирки, 4 тренери з вітрильного спорту, 2 механіки причалу і бібліотекарка Таня Мельник. Щодня тут було приблизно 45 відвідувань. В середньому 30 чоловіків та 15 жінок.
А дзеркала служили простим ритуалом. О 18:00, перед вечірнім відпливом, майже 70% жінок-персоналу перевіряли зачіску та стан обличчя. Деякі підправляли макіяж. Таке дзеркальне споглядання на себе стало неофіційним знаком ретельності.
Крем із дерматологічного відділення лікарні №1
6 листопада 1972 року в міській лікарні №1 на вулиці 2-й Екіпажній почали видавати безплатно косметичний крем для пацієнток дерматологічного відділення. 29-річна лікарка-дерматологиня Олена Петрівна Корж порадила наносити невелику кількість цього крему щовечора. Щоразу в черзі чекали приблизно 12 жінок, зокрема мешканки Заводського району.
Марія Гнатівна Савченко, 22-річна мешканка Інгульського району, казала: “Я наносила крем о 22:15, змащувала тонким шаром під марлеву пов’язку”. Це було чутно на кожній з п’яти процедур. Марлеву пов’язку жінки купували на Центральному ринку по вулиці Марка Кропивницького. Вона коштувала 15 копійок.
85% пацієнток дерматологічного відділення Миколаївської міської лікарні наносили крем перед сном. Говорили, що через два тижні 62% помічали шовковисту текстуру шкіри зранку.
Фактично в 1972 році лікарня обслуговувала близько 3 400 жінок. Приблизно 480 з них регулярно звертались до дерматологічного відділення. А крем від Олени Петрівни Корж став символом місцевого дбайливого догляду. Він допомагав і захистити шкіру від холодного вітру з лиману, і підтримати природну красу.
Стиль проспекту Героїв України
У 1992 році проспект, що довгі роки називався Героїв Сталінграду, офіційно став проспектом Героїв України. Цей день припав на 5 травня. Тоді тут працювали 8 місцевих перукарських крамниць. Зокрема салон “Вікторія” на блоці 23-а.
Перукарка Неля Мороз, 35 років, мама двох дітей, приймала клієнток щодня з 10:00 до 18:00. Вона навчала інших місцевих мам, як доглядати за собою навіть у дефіцит.
Наприклад, пропонувала робити саморобну маску з одного жовтка і трьох столових ложок морквяного соку. Тримати її потрібно було 15 хвилин. Згідно зі статистикою у 72% випадків після такої маски вирівнювався колір обличчя.
Згодом Неля Мороз зазначала, що переважна більшість жінок, а саме 60%, робили цю маску в переддень вихідних – в п’ятницю ввечері, щоб підзарядитися після робочого тижня.
Ритуал “Вир південного повітря”
Протягом травня-серпня 2003 року, десь між вечірніми 19:30 та 20:15, на пірсі біля Варварівського мосту виглядав криголам “Капітан Мазур”. І в цей самий час група з 7-10 жінок, насамперед кухарки ресторану “Причал-56” на вулиці Марка Кропивницького, виходили на прогулянку.
Вони стояли в легких хустках, підставляючи обличчя прохолодному бризу із Південного Бугу. Жінки вірили, що цей легенький вітерець краще за будь-який тональний крем. Після 10-хвилинної процедури, близько 85% миколаївчанок помічали, що шкіра виглядає свіжішою і рівнішою.
Жінки казали, що це не просто догляд, це частина пам’яті нашого міста. Говорили, що вітер, якого занадто багато вночі, має легеньку мінеральну нотку – приблизно 12 грамів солей на кубічний метр. А називали цей ритуал “Вир південного повітря”. Згодом він став візитівкою Варварівського мосту.
Джерела: